У нинішніх дискусіях, що точаться навколо проблем
функціонування української мови, помітне місце посідають питання нової редакції
“Українського правопису”. І це не випадково. Значення стабільної орфографії для
духовної культури — велетенське, адже вона забезпечує міцність норми (кодексу)
літературної мови, сприяє освіті й усталенню грамотності громадян.
Орфографія є важливим складником етнічної культури і
невід’ємним її атрибутом, тому царський уряд забороняв український національний
правопис, а радянські функціонери прямо втручалися в справи орфографії.
Єдиний правопис консолідує національну культуру, етнос.
Розхитування орфографічних правил призводить до дестабілізації всієї норми
літературної мови, дезорієнтує носіїв писемної мови, знижує грамотність
населення, викликає елементи хаосу в словниках, у яких має бути чітко витримана
алфавітна система.
Державна мова (а такою вже десять років тому знову стала
українська) повинна мати єдиний правописний кодекс, якого повинні дотримуватися
всі громадяни й друковані органи. Послідовні правописні варіанти, а тим паче —
різні правописні системи не практикуються, як правило, навіть у
найдемокрай-тичніших країнах світу.
У нашій державі, цю недавно. повернула собі незалежність
після тоталітарної доби, демократію не всі усвідомлюють як засіб для вільного
організованого життя. Дехто демократію трактує як уседозволеність.
Нині офіційні видання, більшість друкованих органів масової
інформації, книгодрук, освіта використовують чинний “Український правопис” у
його редакції 1960 p. з невеликими змінами 1990 р. і 1993 р.
Частина нашого громадянства відкидає все в орфографії, що
напрацьоване в ній після брутальної заборони 1933 p. правил “Українського
правопису” 1927р. (1928 p.). He обізнані з історією української орфографії люди
гадають, що ті, хто вживає норми 1927 р. (1928 p.). користуються діаспорними
правилами. І зловмисники іменують прийнятий демократичним шляхом “Український
правопис” 1927 p. (1928 p.) діаспорним.
Декотрі видання користуються саморобним “гібридним”
правописом. У чинний орфографічний кодекс уносять елемента правопису 1927р.
(1928 p.).
До цього треба додати, що через факсимільні перевидання до
широкого читача доходять книги, надруковані правописними системами XIX—XX
століть.
У складній ситуації, що утворилася в нашій орфографічній
практиці, відбивається вся складність долі української писемно-літературної
мови в ХХ ст.
Як українська літературна мова взагалі, так і її правопис
були і є предметом уваги політиків, суспільства. За ним пильно стежать
патріоти, він є предметом зацікавлення “інтернаціоналістів” (згадаймо резолюцію
конференції “Діалог культур…”). З обох боків у пресі з’являються нефахові,
некомпетентні міркування й оцінки. А правопис має ґрунтуватися на
лінгвістичній, науковій основі.
Вік нашого правопису налічує понад тисячу років, через те в
ньому співіснують елементи, усталені ще в сиву давнину, з елементами, що стали
нормою кілька десятків років тому. В історії української орфографії виділяємо
кілька умовних, але важливих етапів:
Перший етап — давній україноруський період: X — третя чверть
XIV ст.
Другий етап — староукраїнський: остання чверть XIV —XVI —
час так званого другого південнослов’янського впливу.
Третій етап — XVII —XVIII ст., коли діяли норми “Граматики”
1619 року М.Смотрицького.
Четвертий етап — новоукраїнський: XIX — XX ст.
За всю тисячолітню історію український правопис не зазнав
такого інтенсивного спеціального колективного опрацювання, як за останні 80
років.
Варто згадати, що створена в квітні 1918 p. при Міністерстві
народної освіти Центральної Ради невелика Правописна комісія на чолі з
І.Огієнком через місяць подала до затвердження “Найголовніші правила
українського правопису” (25 правил про орфографію українських та 13 — про
написання запозичених слів). У 1919 p. вийшли друком “Головніші правила
українського правопису”, ухвалені MHO (у них 28 пунктів щодо правопису питомих
українських і 12 про орфографію “чужих” слів). Уже 5 травня та 12 липня 1919 р.
спільне зібрання Академії наук схвалює “Найголовніші правила українського
правопису”, складені Правописною комісією на чолі з академіком А.Кримським, Це
— доповнені “Головніші правила” .(кодекс правил написання питомих лексем
охоплює 32 пункти, запозичених—14 пунктів). Вони—основа нашої орфографічної
системи донині.
23 липня 1925 року при НКО створено Правописну комісію під
головуванням наркома освіти О.Шумського. 11—21 листопада цього ж року на
першому пленумі Комісії розглянуто проекти окремих розділів, створено
редакційну колегію. У складанні проекту взяли участь найвідоміші українські
лінгвісти того часу. Вже 5—8 квітня 1926 р. на другому пленумі Комісії
розглянуто проект. Цього ж року його опубліковано для обговорення. 26 травня —
6 червня 1927 р. відбулася Всеукраїнська правописна конференція. Вона
затвердила основну частину орфографічного кодексу. Остаточно мала оформити
“Український правопис” президія Правописної комісії. 6 вересня 1928 p. нарком
освіти М.Скрипник затвердив “Український правопис”. Зовсім новий детальний кодекс
— книгу з цілковито новим текстом. набором правил було створено за три роки.
Без жодного обговорення “переробила” “Український. Правопис”
у 1933 р. правописна комісія НКО на чолі з А.Хвилею, яка затаврувала норми 1927
р. (1928 р.) як націоналістичні.
Навіть під час Вітчизняної війни, коли Академія наук була
евакуйована до Уфи, не припиняли праці над орфографією: у 1942 р. Уряд УРСР
звернувся до Академії наук із пропозицією продовжити роботу над урегулюванням і
вдосконаленням правопису. За дорученням Президії АН цю працю очолив академік
Л.А.Булаховський. Враховуючи попередні проекти, за участю співробітників
Інституту мови і літератури АН Л.А.Булаховський підготував новий проект, із
яким 2.10.1942 р. ознайомив членів Президії АН, шо схвалила принципи нової
редакції і передала проект Урядові. Окремі члени комісії даремно намагалися
відновити дещо з правил 1927р. (1928 p.), зокрема букву ґ. Згодом проект ще раз
розглянуто в Уфі, 28 серпня 1943 р. Правописна комісія в повному складі
зібралася під Харковом, за який точилися бої, де було в основному схвалено
проект. Після того, як НКО П.Тичина затвердив його проект, Рада Народних
Комісарів 8 травня 1945 р. схвалила цю редакцію “Українського правопису”.
Проте 1956 р. з’явилися “Правила русской орфографии й
пунктуации”, і начальство веліло зробити відповідні зміни в правописі великої і
малої букви, в написаннях разом та окремо, в пунктуації української мови.
Восени 1959 р. була готова нова редакція “Українського правопису”, що вийшла
друком у I960 р. Цією редакцією в нас послуговувалися 30 років.
У 1988 році, у період так заної перебудови, чергове
редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія при Відділенні
ЛММ АН УРСР. Проект обговорювався і в новоствореному Товаристві української
мови ім.Т.Шевченка, голова якого Д.Павличко запропонував розширити склад
Комісії і змінити її юридичний статус: за ухвалою Президії АН вона стала її
тимчасовим органом. 14.11.1989 p. Орфографічна комісія АН затвердила чергову
редакцію, яка вийшла у світ 1990 р. Найпомітнішою рисою редакції 1990 р. є
повернення до абетки літери ґ (проти цього виступав тодішній голова Комісії
академік В.Русанівський) і номінації кличний відмінок замість клична форма.
Деякі елементи цієї редакції викликали жваву дискусію в пресі.
На хвилі національно-державницького руху науковці на І
Міжнародному конгресі україністів (27 серпня — 3 вересня 1991 р.) заявили про
потребу створення єдиного для всіх українців світу правопису. Ідучи назустріч
бажанням громадськості, Уряд України 8 червня 1994 р. своєю постановою
затвердив склад Української національної комісії з питань правопису при
Кабінеті Міністрів на чолі з віце-поем’єр-міністром академіком М.Г.Жулинським.
Заступники — А.Погрібний та О.Тараненко. Комісія мала підготувати нову редакцію
“Українського правопису” до кінця 1996 p., тобто за два з половиною роки.
Йшлося про нову редакцію, а не якийсь новий правописний кодекс.
Відповідальність за виконання цієї праці покладено на новостворений 1991 р.
Інститут української мови (власне; відновлений в іншій формі й з іншими
завданнями Інститут української наукової мови, ліквідований у 1930 p.).
Та минуло шість років, а нову редакцію “Українського
правопису” досі не затверджено.
Таке становище складалося не з об’єктивних причин. Поважна
правописна комісія при Кабінеті Міністрів України, сформована загалом із знаних
учених-фахівців, завершила обговорення підготовлених робочою групою Комісії
пропозицій у кінці 1996 р. Здавалося б, через якісь півроку громадськість
обговорить проект і буде прийнято новий текст “Українського правопису”. Але
цього не сталося. Переважна більшість членів Комісії не-знала, що з ним
діється. І тільки коли на засіданні бюро ЛММ НАНУ в середині листопада 1998 р:
було заслухано звіт заступника голови Комісії О.О.Тараненка — колишнього директора
ІУМ НАНУ, з’ясувалося, що нова редакція не готова. О.О.Тараненко вперто не
хотів давати в розпорядження нової дирекції Інституту української мови
матеріали Української національної правописної комісії. Лише після втручання
вищих інстанцій, з труднощами, в кінці грудня 1998 року нова дирекція Інституту
української мови одержала більшість напрацьованих матеріалів Комісії, а решту —
в середині січня 1999 р.
Після цього було скликано засідання членів робочої групи
Комісії, обговорено справи, затверджено склад членів вужчої групи, які мали все
переглянути з тим, щоб підготувати до друку проект найновішої редакції
“Українського правопис”. До групи ввійшли: чл.-кор. НАНУ І.Р. Вихованець (зав.
відділу історії й граматики української мови Інституту української мови НАНУ),
д.ф.н. К.Г.Городенська (заступник директора Інституту української мови НАНУ),
академік АПН А.П.Грищенко (зав. кафедри української мови Київського
Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова), д.ф.н.
В.В.Жайворонок (провідний науковий співробітник Інституту мовознавства ім.
О.Потебні НАНУ), д.ф.н. М.Ф.Клименко (зав. відділу структурно-математичної
лінгвістики Інституту мовознавства НДНУ), чл.-кор. НАНУ В.В.Німчук (директор
Інституту української мови НАНУ), чл.-кор. НАНУ Г.П.Півторак (зав. відділу
загальнославістичної проблематики і східнослов’янських мов Інституту
мовознавства ім. О.Потебні НAHУ), д.ф.н. О.Д.Пономарів (зав. кафедри
української мови і стилістики Інституту журналістики Київського Національного
університету ім. Т.Г.Шевченка), д.ф.н. Н.І.Тоцька (викладач Національного
університету “Києво-Могилянська академія”). Вони знову опрацювали за розділами
весь текст правописного кодексу. У роботі групи брав участь к.ф.н.
С.І.Головащук (провідний науковий співробітник Інституту української мови
НАНУ), але він із багатьма запропонованими змінами не погодився.
Члени робочої групи вважають слушною думку академіка
Ю.Шевельова (її він не раз висловлював), що “не мета правопису воювати з мовою
і накидати їй те, що їй уже чуже”, а “формулювати, як писати те, що є в мові, а
не реформувати мову засобами правопису”{ Літературна Україна. — 1999— № 13
(4829-4830) — 1 квітня.- С. 10.} Однак цей принцип треба застосовувати
помірковано, бо інакше можна узаконити все, що з’явилося через “суржикизацію”
мовлення значної частини населення або нав’язане чиновниками в часи
тоталітаризму. Корисні елементи варто підживити. А це буде не війна з мовою, її
системою, а підтримка неповторності мови наших батьків, дідів і пращурів.
У попереднього керівництва Інституту була настанова нічого
не міняти в правописі, лише вдосконалювати текст. Було взято як засаду, зміна в
правило (правила) вноситься тільки тоді, коли на засіданні Комісії відповідна
пропозиція набирає 3/4 голосів! У зв’язку з цим було відкинуто переконливі
пропозиції змін, бо вони не набирали 1—2 голоси придуманої норми.
Теперішня робоча група вважає, що не можна задовольнитися
косметичними корекціями в правописі, а треба зробити зміни, які б враховували
столітні традиції української орфографії, відбивали б живе, неспотворене
українське слово, наскільки це доцільно на письмі, враховували б тенденції в
сучасній українській літературній мові, що відбуваються в ній без тиску влади.
Комментариев нет:
Отправить комментарий